Прийди до пам’ятного знаку жертвам голодомору  22 листопада на 16.00, запали свічку і згадай своїх рідних, близьких, всіх тих, хто в 1932-1933 роках від рук кровавого Сталіна загинув голодною смертю. Мільйони українців не вижили в ті роки, хоча  врожай був, та енкаведісти в шкіряних  куртках вигребли все під чисту, залишивши українців на голодну смерть.

Зі  спогадів  моєї покійної матусі  Надії Дмитрівни (померла на 90-му році життя, у квітні 2014 року):

 - Мені було 9 років, була в батьків четвертою дитиною. Старші були 3 брати, а  від мене ще меншинькими були дві сестрички Галинка і Олечка. Ось вони і померли в голодомор – маленькі, погодки були. Ми вижили завдячуючи тому, що батько був завідуючий свинофермою  в колгоспі, і ми трудилися на фермі.  А наші сусіди дійшли до того, що з`їли свою меншеньку доньку, мою однолітку, бо  нічим було годувати. Батько якось поніс торбинку зерна, так відразу сусід-алкоголік  доніс в органи. Батька ледве не розстріляли. Ледарі нехай згинуть – такий був вердикт «НКВД». А вина  «людоїдів» у тому,  що вони за станом здоров`я  не могли працювати. Батько (мій дід Дмитро, - авт.) помер через рік - в 1934 році. А  ваша бабуся Прасковія в голодомор 1946 року, і тоді був голодомор…  Жорстокі  були часи:  підлість, заздрість,  сексотство. За збір колосків вбивали дітей на полі, забирали до буцегарні  цілі родини… Люди боялися  виходити на вулицю. Вижили, хто мав роботу і щось таки сховав від убивць. Пам`ятаю cкільки могил -пагорбків було  по дворах. Люди були  не в змозі віднести на цвинтар своїх померлих від голоду членів сімей, - ховали в садках, на городі.  Перепоховання вже відбулося після 1936 року. Хоча деякі  могили залишились і по цей день на подвір`ях  І так  малеча вмирала через відсутність першої медичної допомоги на селі, коли  ветеринар був і за фельдшера, і за повитуху, і за лікаря. Які були тоді ліки: трави заварювали,  карболка, скіпідар, іхтіолка, порошки від дизентерії, здається, і все чим лікували всі хвороби. Термометра не  було в селі. Їздили за 15 км до Кривого  Рогу. А ще багато людей  до і після розкуркулювання в 1929- 1932 роках виїхало в Донбас, на Криворіжжя – під боком. На шахтах видавали  продовольчі картки – залізну руду в шахтах вручну навантажували – «лопатушники». Вже після  1937- го почали повертатися, але одиниці. Більшість залишилась на Донбасі, бо боялися репресій, які  розпочалися.  Спочатку голодом, а далі репресіями видавили покоління народжених  у 1924-1930 роках та їх батьків. З моїх однолітків в класі залишилось з 14 учнів – 5!    

З малку привчала нас бережно ідноситись до хліба. Я не пам`ятаю, щоб ми викидали шматки хліба. Батько з родини  розкуркулених ( у батька також дві сестрички померли від голоду)  - діда забрали в "ДОПРу" - трудовий загін, з якого він не повернувся - замурували в бетон плотини, коли будували Дніпрогес  (бо свого часу мій дід Кирило, зі слів батька,  "ходив в обозі Н.Махна та друга-земляка матроса Ф.Щуся" )  вижив в голодомор лише дякувати гавам та їх яйцям - лазив по гніздах... Тому кожного року  в нашій сім`ї, коли збиралися всі 6 братів, ще коли не відзначався День голодомору, мама раз на рік ставила під образами свічку (була глибоко віроючою людиною), клала хлібину на стіл – і все. Казала, що хліб на столі в голодомор – це  було рівноцінно життю, і згадували з батьком своїх покійних  сестричок, однокласниць, сусідів... »

І.Мельник