Мир на протязі всіх віків існування людства  був заповітною мрією всіх воєн. Будь-яка війна фактично закінчувались завжди миром. Про подібне сьогодні мріє кожен українець, щоб  військовий конфлікт на Сході нашої України якнайскоріше закінчився мирним врегулюванням. Україна, її народ по історії свого існування миролюбний  - захисник …

Напередодні Дня миротворця, ми зустрілися з двома бійцями-добровольцями з  Ігорем Бектеміровим та Сергієм Поліщуком. Дядько і племінник віддали захисту непорушності  та цілісності України по року служби в зоні АТО. Ця зустріч  відбулася в міському музеї  ім. А.Худякової, в одному із залів, де виставлено на показ трофеї, які несуть смерть нашим бійцям з зони АТО. Зібрав цю колекцію волонтер Михайло Дмітрієв, перебуваючи в зоні АТО за спринння депутата міської ради Володимира Дожджаніка, також волонтера. На власні очі я побачив будні моїх співрозмовників не по розповідях, а й по фотодокументах.

Ігор Бектеміров, 47-річний олександрієць, у 1969 році в 10-ти місячному віці мама привезла його до Олександрії з далекого туркменського міста Чарджоу. 

- Олександрія – моя батьківщина, мій рідний дім, моя країна. Після закінчення 8-ми класів ЗОШ №2, пішов навчатися до училища № 33, здобувши професію механізатора  широкого профілю. У 1984-1986 роках служба  в прикордонних військах на китайському кордоні. Після - всі роки працював водієм на розрізах Олександрії… З минулого року, коли почалася війна за Україну, звернувся в військкомат про бажання захищати країну. Відмовили - вік не призивний. Разом зі мною прийшов і племінник Сергій Поліщук. Його мобілізували в травні...Пішов  по другій хвилі мобілізації, а я вже – по третій, у вересні.  Моє місце там, - розпочав наш діалог Ігор Бектеміров.  – Прибув  до 34-го батальйону, що  дислокувався  під Горлівкою. Пізніше батальйон став складовою частиною 57-ої бригади.

- Дядько вже прибув до нас, на 5-й блокпост, коли ми вже дещо сформувались як бойова одиниця.  Спочатку було дуже важко. Не було майже нічого. Але ж ми добровольці, нам якось було соромно говорити, що майже відсутня зброя, обмундирування, продукти харчування... Витерпіли, пережили лихі місяці. Відверто кажучи, наймогутнішою зброєю на той час був лише крупно-каліберний  кулемет, - включився в розмову Сергій Поліщук.

- Коли відчули, що за спиною надійний тил?  

- Коли почали нас підтримувати волонтери. Це були люди з більшості областей, з часом  прийшли кіровоградські та олександрійські небайдужі люди. Дякувати Богу і  таким людям, як В.Дожджанік, М.Дмітрієв, які змогли вирішити наші найбільш нагальні проблеми. Уявіть у нас не було ні саперних лопаток, ні біноклів, не вистачало касок, а ті що були спочатку, то лише одна назва. Зима, морози, земля там така, що екскаватором не «вгризеш-метал», а треба окопуватися. Дякувати  нашим волонтерам  привезли лопати, кирки, ломи. І ми «вгризлися». Побудували капоніри, окопи, бліндажі, укриття, щоб було де перезимувати та витримувати постійні бомбардування. За рік, що минув, можна твердо сказати, що армія в нас сьогодні боєздатна.  На озброєнні  маємо броньовану техніку БТРи, БРДМи, танки, артилерію, міномети, підсилені протитанковими взводами. Готові виконати будь-який наказ.   

- Одні  стверджують, що до постійних бомбардувань  звикаєш, інші – заперечують.

-  Спочатку був страх, коли безупинно  ведеться постійний артобстріл з  «градів» та «васильків»(120 міліметрові скорострільні міномети). Лягаєш під бомбардування і встаєш з ним. Звикаєш, бо це вже будні. Та до того ж, коли ти зодягнений  в «броню», коли зброя  надійна, то і настрій інший. Впевненість у силі армії з`явилася, - підкреслив С.Поліщук.

- Які склалися стосунки з місцевими жителями, з командуванням?     

- Стосовно населення, то воно  цікаве. Вдень – «Добрий день. Слава  Україні», а  вночі так «поливають» з усієї можливої зброї, що тільки встигай сховатися.  Вдень годуємо їх, медикаментами ділимося, чим можемо.., а як результат - 17 наших бійців полягло від їх куль  і снарядів. Десятки тяжко поранених. Хлопці залишилися назавжди каліками. Сумно про це говорити, але це реалії життя. Згодом, вже зараз, населення дещо змінило своє ставлення до нас. Вони побачили, що ми  прийшли не завоювати, а визволяти. Їм вже ця війна також набридла, принесла скільки горя, смертей, знищила майбутнє, бо ряд населених пунктів не придатні для проживання.  Вони побачили, що ми за мир і прагнемо його. Вони ж знаходяться між двох вогнів. Вони так і кажуть, що допомагають, що нам, що тим, хто по той бік сторони. Вони бачать, що ми там одна родина, рівні  в стосунках і відповідальності. За віком  різні від 30 і до 60-ти років, але служили чесно, добросовісно  виконували свої обов’язки. Ділилися останнім шматком хліба, патроном. Були прориви бойовиків, але успішно відбили, бо ніхто за спини не ховався, - наголосив С.Поліщук.

- Чим жили, коли не було обстрілів?  

-  Якось принесли нам  місцеві жителі гусеня, щоб виростити та поласувати потім. Прикипіли до нього, носилися з ним, як з малою дитиною.  Виростили. За кілька місяців він став білим красенем з гордою ходою і виправкою.  Разом з нами переносив бомбардування, всі лихоліття війни.  І сьогодні він продовжує службу. Він став нашим талісманом.  З ним у нас жодного загиблого не було, - говорить С.Поліщук.

 - Знаю, що І.Бектеміров врятував життя своїм блокпостівцям. Як це було?   

- Напередодні нового 2015-го року відбувалася  ротація. Бойовики вирішили чи то зустріти зміну, чи таким чином провести нас на демобілізацію. Відкрили шалений артобстріл, що мені довелося своїм БРДМом  прикривати відхід наших хлопців – закрити  бронею. Всі три наші БРДМи були виведені з ладу, понівечені, контузія… Але головне, що всі залишилися живі.

-  Коли ми приїхали, щоб  забрати техніку на ремонт, ми  побачили, який вівся масований обстріл, - втрутився в розмову волонтер М.Дмітрєв, який десятки разів відвідував зону АТО з гуманітарною допомогою. - Після витягли побиту техніку, відправили до Кіровограда, а далі в Олександрію, де наші волонтери, завдячуючи  організатору і  головному фінансисту В.Дожджаніку,  відремонтували техніку. Десятки разів  відвідуючи наших земляків з 34-го, 17-го та 42-го батальйонів. Бачили скільки горя перенесли наші воїни в ході АТО. Завдячуючи  нашим небайдужим олександрійцям В.Бажану, В.Шутю, Ю.Геращенку і Л.Агаповій,  В.Ільїну, О.Січко, С.Небесному та  багатьом іншим олександрійцям, наші  воїни мають і біноклі, і тепловізори, і каски, і бронежилети, і головне  впевненість  у тому, що їх підтримує  місто, країна, її народ.  

- Не можу  не запитати про головне: коли закінчиться ця клята  війна?   

-   Треба мирним шляхом шукати точки дотику, щоб завершити нікому не потрібне братовбивство.  Треба знаходити спільну мову з народом. Треба воювати не за територію,  а за народ, щоб він залишився живим. Нікому не буде потрібний завод без людей, город, що заріс бур`янами. Багатостраждальна  Україна  винесла  скільки горя. Прийшла  пора миру, - наголосили мої співрозмовники в один голос, -  мир – це те  заради чого вони там, чого сьогодні не вистачає усім нам.

 …А далі в розмові стало відомо, що Ігор Бектеміров (позивний «Граница»)  після проходження медкомісії на днях підписує військовий контракт, який буде діяти до особливого часу. – Я хочу миру, там  моє місце - серед моїх однополчан по 5-му блокпосту, там мій БРДМ чекає. Тут зовсім інше життя… Там інші цінності життя, там вирішується доля України.

С.Поліщук після певного  відпочинку, після операції, також готується до контракту.  Його позивний «Погранець» (також колишній прикордонник), його дух кличе до побратимів, до військової родини, що стала для нього рідною і близькою по духу, по хоробрості, по дружбі і по відповідальності за долю кожного. Яскравий приклад, колтишній наш командир Андрій Карло - це справжній командир, сміливий, порядна людина. Нині він наш олександрійський  військовий комісар. І такі там всі...

- Це в нас сімейне, і вітчим в АТО. Всі троє прикордонники, водії і атовці. А мир скоро прийде, бо цього хочуть всі українці. І вони до нього незабаром прийдуть, – підсумував І.Бектеміров.

І.Мельник          

-               

-