Історична розвідка

 Чим далі відходить від нас період громадянської війни минуло століття, здається, що вже той час навічно втрачено, що то вже історія минувшини, яка нікому не цікава. Але життя продовжується лише за умови, якщо держава  пам’ятає і цінує історію минувши, тоді в країни є майбутнє. Історія Олександрії, її минулого, її мешканців, які внесли свій вклад у його розвиток - це наше майбуття.

- Мій прадід Афанасій Іванович Сухий, якого пан ще до революції послав навчатися в Англію на інженера парових машин, - розпочав свою розповідь правнук нашого  героя Станіслав Щербина (до речі, син покійного Івана Купріяновича Щербини, колишнього ветерана війни, прикордонника, був  знаною в місті людиною, - авт.). -  Повернувшись після навчання з Англії  прадід став один із перших інженерів парових млинів, що були доставлені з Англії та встановлені ним  у Олександрійському повіті, і не тільки. А в подальшому пан відправив його улаштовувати паровий млин в Червоній Кам`янці. Хоча на той час прадід вже мав велике дворище на дві хати в районі нинішнього 8-го мікрорайону...Був   у нього син Пантелеймон Афанасійович – мій дід, який був одруженим на Анастасії Гаджюн (Суха). Освічений, мали гарне господарство: землю, коней, волів …  Жили заможно по тих мірках.

Вже в 70- х роках минулого століття  моя зацікавленість та допитливість періодом громадянської  війни, в якій брав участь і мій дід, розговорила спочатку  бабусю, а потім і дід дещо повідав. Зі спогадів бабусі Анастасії: "Якось до нашого села Червона Кам`янка прибув загін військових, на чолі якого була жінка на ім`я Маруся. Це була вродлива, статна жінка, в шкіряній тужурці, з червоною хусткою на голові. Вона в`їхала в село на вороному коні. На чорних прапорах було написано «Анархія – мати порядку». Село велике, люду багато. Почала агітувати про вступ  до загону, бо в боях з денікінцями  за Катеринослав (Дніпро) загін поніс великі втрати  (до речі, вона встановила  владу більшовиків у Катеринославі, бо на той момент була союзником більшовиків, -авт.). Настійливо, майже примусово запрошувала односельців ступати до її війська, обіцяючи заможне, вільне життя від усіх. Побачивши діда, гарного чоловіка з інтелігентними манерами, трохи знав англійську мову від свого батька, глянувши на нашу тачанку на чотири упряжі, що була пофарбована в зелений колір з маками, відразу запропонувала моєму  Пантелеймону місце в загоні. І він пішов за Марусею…Я довго бідкалася, що він пішов її коханцем, бо серцем відчула, що мій чоловік сподобався Марусі..."

А ось на пам`яті деякі спогади того часу самого діда Панталеймона, який неохоче згадував період служби в Марусі, бо часи були такі, що «загриміти можна було на всю  котушку» говорив дід. Уже перед самою смертю він якось згадав той період своєї участі в громадянській війні.

"З Червоної Кам`янки ми рушили на Олександрію, де стояли війська Григор`єва. Далі  рушили встановлювати більшовицьку владу в Єлисаветграді (Кропивницький), рухаючись на з`єднання з армією отамана Н.Махна, який дуже цінував нашу Марусю за волю, цілеспрямованість, розум і політичну грамотність, бачення майбутньої неньки-України самостійною від усіх. Вона була гарним оратором, командиром, добре знала військову справу, прицільно стріляла. У її  загоні була сувора дисципліна і порядок. У подальшому ми понесли великі втрати у боях  з денікінцями, завдячуючи вчасній допомозі Н.Махна, загін зберіг своє існування на той час. Мені довелося бачити і чути не один раз народного героя - батька Махна. Це були розумні ватажки-партизани, які бачили Україну  вільною, самостійною державою... У спадщину від участі в загоні Марусі мені дісталося розбите око, яке втратив не помирившись зі своїми прибічниками – архангелами, я повернувся до обійстя батька в Олександрії.... Твоя бабуся дізналася, прийшла пішки з Червоної Кам`янки і батогом гнала мене додому. Тачанка була втрачена... Краму не нажив. Усе життя твоя бабуся корила мене за зраду на користь Марусі, яка начебто заради мене розірвала стосунки зі своїм чоловіком польським анархістом Вітольдом Бжостеком..."

З розповідей діда він не любив радянську владу. Для нього період громадянської війни був часом, коли сотні тисяч українців стали власниками земельних наділів, що виділяли народні повстанці – ватажки: Махно, Григор`єв, батько Ангел, Маруся, Зелений, коли простий люд відчув себе господарем на землі.А більшовики внесли розбрат, що і привів до братовбивчої війни. Розкуркулювання і репресії – це була закрита тема для діда про яку він завжди відмовчувався… Помер мій дід  Пантелеймон Афанасійович Сухий у 1988 р., бабуся Анастасія  – 1970 р., обоє поховані в Червоній Кам`янці.
Ось такий історичний епізод, що пов`язаний з отаманшою Марусею яка перебувала в наших краях, завдяки спогадам очевидців дійшов  до нашого часу…

Хто ж вона така отаманша Маруся, яку величали, боялися, поважали та рахувалися з її думками і діями?  

На фото: отаманша Маруся, нижній ряд зліва.

Громадянська війна. Її розпал прийшовся на 1919 рік, коли народні маси йшли відстоювати свою землю від білополяків та більшовиків. Знамена різні були: Н.Махно, Н.Григор`єв, Степовий-Блакитний (діяв у Петрівському районі, с.Ганнівка, отаман Холодного Яру), батько Ангел, Зелений. Серед них досить таки чільне місце займала і знаменита отаманша Маруся (Никифорова (Нікіфорова) Марія Григорівна відоміша як Маруся Никифорова (нар. 1883 - померла 24 вересня 1919? Севастополь) - військовий діяч анархістського руху, повстанський отаман, відстоювала інтереси селянства, воювала як проти білополяків так і проти більшовиків, мала великий вплив на Н. Махна. Відома терористка, була ініціатором замаху на Леніна, Троцького та Денікіна. Багато років провела по царських тюрмах, кілька разів їй було оголошено вирок про страту.  ЇЇ лозунгом було «ні білополяків, ні більшовиків», хоча певний період була на службі в більшовиків.  За різними свідченнями Маруся загинула від рук денікінців в Севастополі, за іншими  спогадами її сучасників під керівництвом чекістів  вона була одним із організаторів замаху на С.Петлюру  26 травня 1926 р. у Парижі. За іншими суперечливими джерелами Маруся  - доживала свій вік під іншим прізвищем у добробуті, маючи хорошу роботу, пенсію...і померла в 50-х роках минулого століття в Москві…

І.Мельник