Фото: літо 1941 року ( маленька Віра у другому ряду четверта зліва).

Віра Олександрівна Колісник (Почкаленко) 1932 р.н. дуже добре пам`ятає  день окупації Олександрії фашистами. Саме 6 серпня  1941 року вони в`їхали до міста на мотоциклах… Миловидна  84-х річна жінка з радісною усмішкою, очі чисті, відкриті, з повагою на тебе дивляться. Дякувати В.Іванченку, краєзнавцю, це йому завдяки відбулася наша зустріч... 

- У моїй дитячій  пам`яті  дуже добре  вкарбувалися події окупації та війни. Закінчила перший клас школи №3. То були часи жаху і горя. Вперше побачили їх, коли  побачила як біжать з міста люди і  говорять, що на центральній площі (базарна, нині Соборна) вже фашисти. Через якийсь час і  на нашу вулицю (Єлісєєвська, Петровського, нині Кременчуцька) заїхали німці на мотоциклі. Ми були малі, обступили  їх, люди підійшли. Вони з посмішкою нас зустріли, пригощали чоловіків цигарками, нас - шоколадом. З першого погляду люди, як люди... Добре одягнені,  гарні мотоцикли, автомати… А через кілька днів нам приставили на проживання німецьких пілотів. Чорні  мундири, погони, білі краватки... Все на них блищало. І любили порядок. Прийшли, побачили, що мухи роями. Вони всі продукти з хати винесли. Підпалили форсунки і випалили  всіх мух. Усе в них було в  коробках: цукор, кава, шоколад… Любили чистоту і порядок. Поряд був аеродром. Літали бомбити  наші відступаючі війська  під Полтаву.  А коли загинув один з них, ми побачили як вони збирали речі загиблого, як пакували ретельно все до дрібничок у посилку, промовляючи зі слізьми на очах, що загиблий  був одним у  матері...
- Віро Олександрівно, поряд з вашою вулицею проходить траса на Кременчук по якій пройшли десятки тисяч наших  військовополонених… 
- Уперше побачили наших бідненьких солдатиків на Покрову. Гнали їх нескінченними  колонами. Щоденно по 10 тис. чоловік. І так  понад 10 днів. На бригаді оголосили,  що  німці дозволили можна виносити на дорогу  продукти харчування.  Дозволили полоненим брати снопи, що стояли на полі. Ви б бачили як вони лущили та їли зернятко… Ми малі, а цікаво, побігли разом з мамами. Те що побачили, то був справжній жах: бинти просяклі рудою кров`ю, кого під руки, а кого на плечах тягнуть сильніші. Майже роздягнені, а вже холод, голодні.  Люди, що було: картоплю,  хліб, молоко, пиріжки, цибулю, моркву принесли… А охороняли полонених мадяри на конях. Злі були. Побачать, що хтось оступився з колони, чи впав відразу дострілювали. Так  вони і залишалися лежати. На ніч  зупинялася  колона на території цегляного заводу в районі 6-ої школи.  Там були випадки, що і рідні знаходилися, викупляли полонених, називали «братами»…  А далі бригадир з колгоспу дав команду  викопати велику яму на території кладовища в яку  всіх убитих  і звозили зібраних обабіч дороги  18-19 річних солдатів. Звозили гарбами. Були всякі, і роздягнені, і босі, і в тяжких  ранах… Так щоденно до десятка привозили до могили. Так це лише невелика ділянка дороги з якої забирали добитих чи померлих, а скільки їх залишилось лежати по всій дорозі від Кременчука…
- Лютували  фашисти в Олександрії?

Фото: літо 1942-й рік, Віра праворуч крайня в першому ряду знизу.  

- Ми жили далеко від центру, але молоком торгували, бо треба було жити. Батько працював у пожежній частині. Відразу їх фашисти примусили і надалі працювати. Скажу, що як тільки  наші звільнили місто. Відразу план до двору:  360 л молока, стільки-то яєць, м`яса здати... Німці були лояльними до нас. Поряд аеродром (нинішня територія авторинку), там кухня, такий аромат розповсюджувався вулицею, що не могли втриматися...Німкені та наші полонені дівчата в білих халатах. Німець – повар насипав нам  повне відро вермішелі з тушкованим м`ясом.  Як то було смачно. Ми на другий, третій день, нас все більше і більше, а  він вже тільки по черпаку кожному відміряв і все сварився. Пригощали і кавою, і шоколадом, і… фотографували.  На площі на місці нинішньої міської ради знаходилась німецьке кладовище – алея загиблих німців. Рівними рядами, прибрані могили, березові хрести з підписами. Коли наші почали наступ, німці вивезли всіх. 6- го грудня 1943 року сонце світило. Бомбили місто, ми в погрібах. Наші наступають з району Лисої гори, а німці  з окопів, бліндажів, що були на наших городах, кладуть наших бійців сотнями… Німці з поля бою забрали всіх своїх вбитих і поранених, а наші лежали до повного звільнення Олександрії. Хати спеціально підпалювали фашисти саме в районі 8-ої школи  – штучно утворюючи димову завісу.  Дуже жаль, що фашисти знищили будинок Соболєва, ще ряд архітектурно гарних будівель. Пам’ятаю, як люди говорили, що на площі запроданців – поліцаїв повісили.  Охороняли повішених юнаки 1927 р.н, їх ще називали чомусь «штромовцями», бо за кілька днів їх відправили на передову і майже всі загинули.… Батько після звільнення міста  пішов воювати. Повернувся тяжко пораненим з Чехії. Довго лікувався, помер  у 1985 році...

 Фото: літо 1940-й рік, колгоспники  з колгоспу "Борець за краще життя".    Відбудовували місто, наш колгосп «Борець за краще життя» ставав на ноги. Важко було… Уявіть, що світло прийшло на 8- му школу аж десь під кінець 1956 року. Закінчила школу, культосвітнє училище – бібліотекар. Працювала в Світловодську. Повернулась до рідної Олександрії. 30 років була на службі у міському військкоматі. Виховала сина і дочку, онуки. .. Життя продовжується в домашніх клопотах.  Не відстаю  від сьогодення….  Дитячі спогади подій війни 1941- 1945 років навічно  вкарбувався в моїй пам`яті, бо страшне, трагічне, яке пережив сам, завжди з тобою залишається. Ось у мене кілька світлин тих років. Вперше покажу вам. Це фото зроблено німцем. Ми босоногі діти...  А це вже 1942-й рік, колгоспники і ми з батьками.  А ще є фотографія нашого колгоспу –  це 1940-й рік…    

А ще в мене є велике прохання до міської влади, щоб перепоховали загиблого невідомого танкіста, який похований на нашому городі.  Всі  ці роки ми відчуваємо якусь провину, що ходимо по тілу воїна... Зверталися свого часу.., але то були інші роки. Нехай ще один солдат війни буде спочивати серед тих, хто ціною свого життя дав життя нашому поколінню сучасників.  Добре, що чи не вперше громада, церква, влада, саме 6 серпня в день окупації Олександрії, через 75 років віддали шану світлій пам`яті  по загиблих, що покояться на кладовищі 8-ої школи. Подвиг загиблих ніколи не повинен бути забутим. Адже й досі десь їх чекають рідні та близькі.

Віра Олександрівна зберігає світлини своїх рідних, починаючи з 1915, 1925, 1939, 1945 років, серед яких газета "Правда" за 9 травня 1945 -го року...

Фото внизу: рідня, 1915- й рік, Олександрія.  

Фото: пожежна частина, 1939-й рік, нижче тато справа - 1925-й рік.  І.Мельник