Роман Яременко  25-річний юнак, якому далася нелегка доля військовослужбовця – учасника АТО, полоненого, який протягом 4-х місяців пройшов через  тортури, утримання в ямах, підвалах, в казематах сепаратистів з так званої ДНР.  Наша зустріч відбулася завдяки сприянню волонтерського центру, який очолює І.Кабанова. Здається, що Роман пішов на відвертий діалог після довгих роздумів, - таки розповісти всю правду, довести до громадськості, що ж насправді відбувається там, де сьогодні проливається кров українського народу в неоголошеній війні, яка з кожним днем збільшує кількість загиблих…

- Народився  я в с. Захарівка Світловодського району (поряд з с. Косівка, де багато моїх друзів). Після закінчення  школи, здобув професію будівельника в ПТУ №7 м. Олександрія. Навчався в львівській академії сухопутних військ, але з третього курсу залишив навчання, зрозумівши, що наша армія (підходи до її структури і побудови) не захопили мене пов`язати свою майбутню професію – стати військовим офіцером…
- Романе, відмова від подальшої  військової кар’єри,  і – зона АТО, ще й добровольцем? Де логіка?
-  Будь- яка кар`єра для чистоплюїв, для чинуш і бюрократів, а я пішов захищати свою землю. До листопада 2014-го працював у Дніпропетровську. Звідти і пішов добровольцем. Моє завдання було збір розвідданих з окупованої ворогом території . А вже через місяць був полонений сепаратистами. Як вийшло, важко судити, але з 12 пасажирів маршрутки тільки нас 2-х у штатському було затримано до вияснення наших даних…  Дата  6 грудня 2014 р.на все життя увійшло в моє життя. Спершу яма, три дні без води і їжі, а далі - допити, знущались над нами, як того хотіли... Весь час зміна ям, підвалів, ангарів…, і допити - тортури. Хто? Звідки? Чому?Кому збирав дані? Каратель? Корегувальник? Довго опирався, кажу, що по роботі  їхав, адже нічого такого, щоб мене могло видати за розвідника в них не було. Документ - паспорт, цивільний одяг.  У них  все будується на догадках, які вони відпрацьовували допитами з фізичною силою, голодом, залякуванням та шантажем. За кілька місяців ми об`їздили весь Донецьк, поки нас не привезли до будівлі СБУ, яке сьогодні сепаратисти називають «МГБ»( министерство государственной безопасности, нижче на фото, - авт.)), в якому знаходяться всі наші полонені. Тут вже до нас почали відноситися дещо краще. Фізичні тортури закінчилися, але побиття  були …
- Чи дотримуються вони міжнародних угод?  Як було з харчуванням, засобами  особистої гігієни.?
- Ворог-конвоїри, в особі бурятів та наркоманів, які колються з ранку і до вечора, нічого доброго полоненим не несло. Особливу жорстокість проявляли буряти… Не дай Боже до них потрапити! Вони отримують  від 300 доларів зарплатні, яка йде на наркотики. Вести якісь розмови неможливо. «У нас все добре, ви карателі, прийшли до нас, у вас все проклято, ми будемо вас нищити – вбивати». Це так було кожного дня.  Виводили дуже часто на розстріл…  Їжа  - баланда та об’їдки з їх столу.  Спали в камері на 45 полонених, щоб уявити : на стелажах  для зберігання документів, вузенькі, низькі – це була «норка» життя.  Дещо пізніше з`явилося мило… Виводили на роботи: збір гільз, осколків, металу -  в аеропорту; поряд розграбували банк – водили збирати папірці  - макулатуру; прибирання приміщень, завалів…  Дещо легше стало, коли дали статус військовополоненого…
- Чим запам`ятався Донецьк?  
- Донецьк нині – місто примара, він мертвий – відсутність людей на вулицях, пограбовані магазини, банки, підприємства. Комендантський час. Після  21 години стріляють без розбору:  свій чи чужий. Люди злі, голодні, проклинають нас, що ми розпочали війну, прийшли на їх землю… Страшно дивитися на таку картину. Спочатку не вірилося, що це правда, що це наяву, думав страшний сон: полон, тортури, опухлі від голоду донеччани, місто – примара…  Бачили, як волонтери  вивантажували з великих автомашин  ящики з продуктами харчування для городян. Слідом сепаратисти все це заносили до своїх приміщень, а звідти вже йшла торгівля…Наживалися на людському горі і голоді…    
- Думки про втечу були?   
- Були постійно, але дивлячись на ситуацію розумів, що якщо не вони, то свої застрелять при переході лінії розмежування. Якщо вони своїх вбивають тільки за те, що людина затрималась на вулиці після 21 години, то таких як ми покладуть не роздумуючи.  Знаєте, коли тобі почепили  на голову  пов`язку  з написом «Правий сектор» - це смертний вирок. Так, вони найбільше бояться «Правого сектора», що всім без розбору чіпляють, бо за це ще й отримують медалі, премії, підвищення в званні. Скажу так, що його бояться не лише там, але і в нас: СБУ, поліція, армія, бо вони мають зброю. Приїхали  постріляли  і зникли...    
- Романе, хто посприяв  у твоєму звільненні з полону?     
- Нас  просто  віддали, обміну не було. Знаю, говорили, що велись якісь секретні перемовини, але ми були звільнені без всяких там домовленостей 6 квітня 2015 року. Говорили наостанок, що СБУ закатує. Зустрів нас полковник генерального штабу  АТО. Провів розмову, розпитав, як було… Жодного тиску, погроз, обвинувачень у зраді не було. По нас було видно в якому ми знаходилися психологічному та фізичному стані…
  - Як пройшов процес адаптації після такого жахіття?      
- Кілька місяців вистачило, щоб бути готовим до нових випробувань...Все, що на мені, в чому я одягнений – це все волонтери з Олександрії допомогли. Три місяці відпочивав, а потім почав штурмувати військкомат. Не буду вдаватись у подробиці, але вони мене духовно і матеріально підтримали в ту годину і сьогодні, коли знову там в зоні АТО. Завдяки волонтерському руху, нехай до нас вони не дійшли ще, але  без їх участі, без волонтерів не буде перемоги. Одяг, взуття, продукти харчування...  Один раз полтавські волонтери "прорвалися" до нас... І на цьому все. Кажуть, що вся волонтерська допомога надходить до штабу батальйону, а звідти ми за власні кошти купуємо цигарки блоками («Vinston» - по 18, 50 грн. пачка), чай та каву, що найбільше не вистачає в бліндажах… Якось привезли кілька штанів – так у них можна було по двоє влізти, кілька кіло цукерок, але найбільше були раді листам дітей, де чистота дитячих думок, любов і щира подяка … Каска і «бронік» є.  Проблема з тепловізорами і «нічниками».  Зброя, патрони – є. Тушонка і картопля, але ж ми знали, що війна не мед. А ще дошкуляють миші, які вночі за пальці та обличчя кусають. Сотні бігають по бліндажу. Щоденно по 10 штук їх виловлюємо.  Сьогодні не вистачає  мишоловок.  Валянки в Олександрії придбав за 250 грн., а там нам пропонують  по 450 грн. 
- Романе, як відноситься населення до наших воїнів?
- Щоб бути чесним - населення дуже погано до нас відноситься. Відбили в сепаратистів 2  вулиці в  с.Зайцеве. А люди кажуть навіщо Україна це зробила. Вночі тихенько залишили свої будинки. Добре, що ми до ночі окопалися, бо зранку нас почали штурмувати, атакувати мінометним та стрілецьким вогнем.  Ми  воюємо в ближньому бою. Якийсь процент підтримки існує, але він малий.  Відкрили банку тушонки даємо бабусі. Бачимо, що зголодніла.  А  вона у відповідь: «тушонка має запах не той, ви хочете мене отруїти». Так,  гов`яжа тушонка має специфічний запах. Там все побудовано кум, сват, брат. Якщо вони своїх не щадять. Часто банди ведуть бої між собою. Здебільшого, коли щось не поділили  - стріляють один одного.  Їх діям немає жодного логічного пояснення. Це відбувається недалеко від Костянтинівки. ..   
- Приходилось вбивати ворога?
- Якщо ти бачиш, що в тебе цілиться за кілька десятків метрів, і знаєш, що зараз він тебе вб’є, тоді стріляєш ти. Якщо не ти, то він тебе. Коли  ворог  постійно вигукує в твою адресу, що зараз покаже нам  «грозові ворота», що залишається робити?  Це  війна. У грудні дуже часто велися бої… Всієї правди ні телебачення, ні преса, ні радіо вам не розповість. Все дозовано. Телебачення українське в нас відсутнє. Слухаємо лише радіо «24-й канал».
- А як з зарплатнею, вчасно виплачують?   
- Моя зарплатня складає 5,600 грн. Перед новим роком були відкриті ближні бої. Приїжджало командування обіцяло виплатити бойові – за кожен день по 1000 грн. Виплатили всього 950 грн. Колись війна закінчиться - буде мир, бо всі українці цього хочуть. У мене старша сестра  проживає в Росії. Вона була проти того, що я пішов воювати. Не з політичних мотивів, а суто хвилюється за моє життя. 
- Від чого найбільше гине наших бійців, можливо, коли під «мухою»?
- У нас з горілкою дуже суворо. Всі добре знають, якщо отримаєш поранення, відразу беруть кров на аналізи – аватар.  А гинуть хлопці  більше всього від снайперських куль. З 24-х чоловік нашого підрозділу – двох снайперів було вбито в потилицю з близької відстані. Осколкові поранення і смерть у бою - значно рідше.     - Романе, що для тебе означає перемога?  
- Я командир кулеметного відділення. Поряд зі мною хлопці зі Львова, Черкас, Кіровограда, Києва. Ми впевнені, що війна – це велике людське горе і випробування.  Усі ми хочемо миру і спокою на своїй землі. Перемога – це коли сепаратисти підуть з нашої землі, коли вони здадуть зброю, пройдуть очищення каяттям і судом за вчинені гріхи проти свого народу. Тоді повернусь  додому. Женюсь. Мрію  відкрити охоронну фірму. В яку візьму лише тих хлопців з якими воюю. Бо знаю, що вони ніколи не підведуть, дисципліновані, не п`ють, не наркомани, не крадії, а - чесні і порядні люди, яким від 20 і до 50 років.  Ми живемо однією родиною. Якщо бій – всі на передовій, ніхто не ховається за спиною іншого.
- А якщо не буде каяття? 
- Відгородитися стіною, або випалити землю. Нехай вибирають: Україна  чи Росія? Це наша земля. Ми не пішли туди завойовувати – ми захищаємо свою землю і народ, який задурманений та заляканий сепаратистами, тому – вони проти нас. Вони смертельно залякані, бо їм нікуди подітися. Мені кажуть: «ти пройшов полон, навіщо знову туди повернувся?».  Моя відповідь така:  тут я нікому зараз не потрібний. За 4 місяці полону ніхто не цікавився. Приїхав додому – тиждень з дому не виходив, бо вже звикли, що люди гинуть, що йде війна. 10% громадян ще розуміє, що це велике горе, а 90% - змирились, їм все рівно, що у нас нещодавно загинув  22-річний юнак з Бердичева, залишилось двоє діток-сиріт... Слід більше приділяти увагу військово-патріотичному вихованню в школах.  Це наше спільне горе, з якого треба спільно виходити, треба людям роз’яснювати, що мир, спокій, життя на землі – найдорогоцінніше, що даровано людині Богом.       

  Треба розуміти, признатися чесно, що це неоголошена громадянська війна, коли стріляють і вбивають, коли ґвалтують твоїх сестер, дівчат і жінок, грабують, коли мати вмирає від голоду, коли брат вбиває брата, коли син вбиває батька, коли ріжуть людей…  Невже треба ще ціле століття чекати доти з наших душ вилетить дух насильства, жорстокості, які свого часу прищепили нашому організму можновладці- нелюди  1917- го, 1932-1933, 1937-1939 -1945 років, що сьогодні наглядно та жорстоко проявилися на Сході  України …          

І.Мельник