Пройшло понад 10 років з того часу, як з нині покійним краєзнавцем А.І.Коханом ми відвідали  кілька єврейських кладовищ. Одне в Новій Празі, яким опікувався Ф.Плотнір та  міське, що знаходиться на крутому  пагорбі  поблизу  Інгульця в районі  колишньої меблевої фабрики. Як результат – світ побачила  книга А.Кохана «Євреї Олександрії».   

Пам`тяю, що в ті роки  кладовище більше нагадувало своє призначення. Стояли десятки пам’ятників-пілонів зі складною архітектурною  та художньою  каменярською довершеністю  майстрів позаминулого століття.

  Сьогоднішні відвідини були викликані розмовами з людьми,  котрі мешкають неподалік кладовища.  Дорогих , гранітних, високохудожніх пам’ятників майже не залишилось… Вони частково вивезені невідомими особами, а частина  їх зібрана до купи. Казали, що не встигли  вивезти «ділки». Чули. Що хтось поплатився своєю волею – відсидів покарання в тюрмі… 

Що й казати, справді, порівнюючи залишки пам’ятників на цвинтарі тоді сьогодні різняться – їх стало набагато менше. Тоді нам трапився один надгробник з висіченим прізвищем, що було написано сусальним золотом.  Поцупили  негідники!  

О.В. Баранець, що мешкає неподалік, розповів:

 -Років 15 , а може 20 тому, почали потихеньку тягти зі цвинтаря надгробники, стели, монументи, камінь на фундаменти  будинків і дач. Справді, коли пішов і глянув, то помітив, дійсно, багато пам’ятників вже були відсутні  на могилах, що зіяють  ямами.  Видно, що розкопки хтось проводив.  Сам я не бачив, але чув з розмов інших людей, що таки багато вивезли красивих пам’ятників-надгробників, а куди – невідомо? Можна лише догадуватися. А те, що тут багато  каменю, то в роки війни фашисти тут організували  кам’яний кар’єр  неподалік берега Інгульця. Тай сам обрив над кладовищем  кам’яний. Звідси  його тут багато.

Голова  міського товариства єврейської культури Надія Федорівна Рудяга була приголомшена побаченим:

Що тут говорити. Я німію від побаченого. Скільки треба мати  ненависті до людей – їх  світлій пам`яті, щоб так  знущатися над мертвими. 1896 рік захоронення, 1902, 1927 – зрозуміло, що  рідних та близьких вже немає в живих… Але з якою майстерністю вони зроблені – вони вічні.     Це продовження Холокосту над мертвими. На жаль, у нашій організації – Товариства єврейської  культури ( активних членів нараховується не більше 100 осіб, - авт.)  - немає коштів, щоб забезпечити збереження  – захистити пам'ять. Ті внески, що ми сплачуємо не в змозі вирішити проблему вандалізму.  Тут повинно спрацювати просте правило –  непорушної святості  кладовищ незалежно  від їх національної приналежності.  Ви ж подивіться, що кілька могил і сьогодні під постійним доглядом рідних покійників. На мій  погляд, треба із залишків надгробників створити алею історії єврейських прізвищ – виставити їх в ряди і документально зафіксувати. Іншого шляху немає.

 На кладовищі дуже щільно хоронили  – немає вільного місця, що говорить про чисельність єврейського населення в Олександрії. Багато каменю. Бо, йдучи на цвинтар, євреї несли з собою кожного разу камінці – викладали ним могили ( в більшості своїй – бідні євреї так це робили, - авт.) .

Хто б не був похований, і коли – людська пам`ять повинна бути вічною.

Іван Мельник