7 травня  під егідою міської влади  відбулися урочистості біля пам’ятного хреста на місці колишнього  фашистського  табору для військовополонених Червоної Армії. За роки окупації гітлерівці знищили на місці колишнього цегляного заводу майже 6000 радянських воїнів ВВв. Їх гнали з Кременчука,  з захопленої території України...

Говорить  Валентина Печена, донька  Г.І.Держакової, партизанки-підпільниці, учасника бойових дій, котра в страшні роки фашистської окупації, не боячись за своє юне життя, врятувала десятки полонених. 

На фото: В.О.Печена, Р.Л.Ганя та В.Я.Клетьонкіна.

  - З розповідей мами, то були роки мук і страждань для олександрійців. Проживала  мама з батьками недалеко від цегляного заводу. І досі збереглася хатинка, якій вже під 200 років. Ще мій прадід Дорофей – дід моєї мами,  маючи підпілля, де зберігали  картоплю, набирав повну торбу і разом з мамою йшли під  ворота заводу, щоб нагодувати та випросити в поліцаїв та фашистів відпустити чергового  брата, дядька, племінника, жениха, чоловіка…  Таким чином, задобрюючи  охорону,  вдавалося звільняти з полону поранених бійців… Спочатку вони жили в нашій родині, далі направлялись у ліс до партизанів І.Діброви.  Я не можу ходити біля бази на вул.Титова, бо там гинули олександрійці. Їх спочатку фашисти відправляли до тюрми, що поряд була, а далі  до урвища, де поряд був тир. Роздягнених людей разом з маленькими дітьми вбитих закопуали на місці. Я ще з дитинства  пам`ятаю, що на багатьох цеглинах кладки стін тюрми були  нашкрябані гвідзком прізвища людей, які потім були розстріляні, - наголосила Валентина Олександрівна. - У 2011 році міська влада виділила мамі однокімнатну  квартиру. Відремонтуваали, та прожила вона в ній всього кілька місяців, але то були, здається, найкращі дні в її житті...   

Р.Л.Ганя, якій на той  час було  6 років пам`ятає колючий дріт, часті постріли, жінок, що стояли на колінах і просили відпустити «своїх рідних»: чоловіків, братів, синів, дочок…

- Бувало, що відпускали. Добре врізалось у пам'ять, коли ми  з мамою приносили  якусь їжу, кидали за дріт, бо полонених майже не годували.  Знесилені, голодні, з ранами люди кидались на їжу, а фашисти в цей час відкривали вогонь. Вбитих зносили вниз – там було глинище, у ньому і закопували…

 В.Я. Клетьонкіна, рідна племінниця  Володимира Груші, підпільника-партизана, який  після звільнення  Олександрії від німецько-фашистських окупантів  разом зі з`єднанням І.Діброви влився в ряди армії. Визволяв  Знам`янку,  Кіровоград, а загинув смертю героя  в боях під Малою Вискою в 1944-му році.

- З розповідей батьків, що також проживали поряд з заводом, вул.Радянська щоденно була заповнена полоненими, яких гнали на територію заводу, де фашисти організували табір для військовополонених. Якщо і виводили полонених, то до місцевої тюрми на допити, а далі до  тиру - на смерть. Батьки говорили, що там були вбиті багато олександрійців, полонених, євреїв. Не жаліли фашисти й діточок. Всіх ставили в один ряд...                          

Автор цих рядків добре пам`ятає ті роки, коли покійний о. Анатолій Микитенко  та Г.І.Держакова першими взялися за відтворення та вшанування  світлої пам’яті наших воїнів, які були знищені німецькими катами в таборі полонених… пам’ятаю той перший хрест… перші служіння – відспівування – панахиди, які дозволив міський голова С.Цапюк. До того часу влада на протязі 50 років не визнавала табору військовополонених, вважаючи всіх, хто був полонений, зрадниками… Було й таке… Сьогодні це святе місце для кожного олександрійця і не тільки, де було знищено тисячі воїнів радянської армії…

 Велика подяка владі, директору «Укрнасоссервісу» В.Рябішкіну, ПП «Дарина» в особі її керівника О. Василенка, котрі на протязі багатьох років доглядають священне пам’ятне  місце разом з учнями ЗОШ №6 та жінками з якими вище велася розмова. І сьогодні ми побачили, як свято зберігається світла пам`ять про загиблих від вдячних олександрійців.   

І.Мельник