Рубрика: «Вони боронять Україну»

 Цього юнака добре знає багаточисельна  футбольна аудиторія міста та фан-клуб ФК «Олександрія», бо протягом кількох років «Стеф»( Станіслав)  був одним із організаторів  ультрас- фанатів. Йому студенту аграрного технікуму  вдалося  завоювати авторитет і серед старших членів  ультрас-руху.  Весельчак, балагур,  часом авантюрний,  сміливий,  принциповий, ентузіаст і вмілий організатор … Він під час футбольних баталій  відрізнявся своїм голосом – керував «оркестром»  ультрасівських речівок…

З нашого поля зору Станіслав зник ще восени минулого року. Вболівальники  перестали чути на трибунах стадіону  його призиви, барабанні ритми, що постійно звучали з 10-го сектору  КСК «Ніка».

   І ось неочікувана, власне  кажучи, зустріч, що відбулася під час останнього дзвоника в державному колегіумі, коли Станіславу було доручено, як бійцю АТО, покласти квіти до меморіальної дошки загиблого Героя АТО О.Козенка. Переді мною стояв зовсім інший підтягнутий, дорослий, цілеспрямований, серйозний молодий  чоловік… Не «Стеф», а  - Станіслав, в якого є і прізвище, бо ультрас - фанати свої справжні прізвища не називають...   .  

- Станіславе,   знаючи тебе вже більше 5 років, мені здається,  що твій  футбольний  патріотизм переріс  у національний. Бачив тебе неодноразово під час, як домашніх так і виїзних матчів-підтримки, як ти особливо, душею приникливо  хвилювався за успіхи «Олександрії»…
 - Знаєте, то були зовсім інші часи, час, ситуація, але вони дали мені фізичний гарт, віру і любов до свого близького, чим захоплююсь з дитинства - любов до олександрійського футболу, що додавало наснаги та життєвої енергії. Сьогодні ж все набагато серйозніше. Я вдячний долі, що мої юні роки пройшли в колі фан-клубівців, з якими ми об`їхали всю Україну вздовж і впоперек, голодні і холодні, але щасливі від того, що своїм маленьким "я" підтримували свою улюблену команду - «Олександрію».
- Чи довго прийшлося приймати рішення, щоб зробити такий різкий поворот  у житті - змінити безтурботність на ризик..?
 - Після одного із футбольних матчів прийшов додому і сказав мамі: «Все йду в АТО». Були ридання,прохання, мама ставала на коліна, благаючи відмовитися – я в неї один… І все ж вона  пізніше з розумінням поставилася до мого твердого переконання. Пішов добровольцем до батальйону з бійців Правого сектору. Згодом батальйон був підпорядкований Збройним силам  України, як 81-а десантно-штурмова бригада. Вже відслужив 8 місяців. Дислокація – Донецька область (район  аеропорту, - авт.). Сьогодні перебуваю в черговій відпустці – 20 діб буду відпочивати…
- Які умови сьогодні перебування військовослужбовця в зоні АТО?   
 - Військово-польові, бо йде неоголошена війна. Живемо в  бліндажах… Я навідник кулемета. Все добре, зброя і боєприпасиє, а все інше, крім взуття, що на мені – це завдячуючи волонтерам з  Олександрії та фанатам клубу, які допомогли придбати і каску (на Центральному  ринку були зібрані  4000 грн на каску, допомагала підприємець, депутат міськради  Г. Мариненко, - авт.), і бронежилет. Та не це головне, головне, що за нами стоїть український народ, наші земляки, небайдужі люди до майбутньої долі України. Ми їм дуже вдячні. Постійно відчуваємо, що ми там недаремно перебуваємо. Україна повинна  бути для всіх одна - неподільна і  щаслива.
Твоє життя тісно пов’язане з футболом,  ультрас-рухом. Чи є час в зоні АТО слідкувати за успіхами  ФК «Олександрія»?    
 - Щоденно, якщо є зв`язок і вільний час, бо вороги глушать, телефоную друзям, цікавлюсь як ідуть справи в «Олександрії», як проходить їх уболівальницьке життя.  Дуже зрадів, коли дізнався, що наша  команда  достроково стала чемпіоном першої  ліги, здобувши єдину путівку в  Прем`єр - Лігу. Це світла і радісна подія   2015-го року для моєї рідної Олександрії, для Кіровоградщини – це успіх і визнання на державному рівні, це надзвичайно велика заслуга і титанічна праця керівництва клубу, щоб в такий тяжкий час дарувати спортивні перемоги, що додають сили і впевненості людям, що  все буде гаразд у країні. Бажаю «Олександрії» перемог, щоб гриміла її  футбольна слава на всю нашу неньку-Україну.  На фото: С.НІколаєв з мамою О.Козенка.
- Знаю, Станіславе,  що ти студент аграрного технікуму. Після демобілізації, напевно, повернешся додому, щоб довчитися і зайнятися мирною працею?     
   - Війна, участь у ній, те, що прийшлося побачити, пережити все.., бути учасником тих подій, - докорінно змінили мої погляди на життя, на своє завтра. Позаду дитинство, безтурботність, піжонство. Так, мені залишається півроку, щоб отримати диплом зооветлікаря, та твердо вирішив, що продовжу  своє життя, пов’язавши його з армією  – вступатиму  до Одеського інституту Сухопутних військ. Треба захищати рідну землю. Ніхто, крім нас цього не зробить.Гордий від того, що захищаю свій дім – Україну, там, зрозуміло, що інші цінності. Тому там, тому, що дуже люблю свою маму, майбутню дружину, Олександрію, свою футбольну команду, хочу, щоб все в них було завжди добре.

  Війна змінює молодь.  Вона зробила їх дорослими, потрібними суспільству, вірними  синами своєї  України. Справжні патріоти своєї країни там, у пеклі боїв, захищають  унітарність  України. Нехай такі хлопці, захисники миру і спокою, як Станіслав Ніколаєв, будуть  у подальшому лише на мирних рубежах захищати нашу країну. 

І.Мельник (газета "Вільне Слово")