Така історія не повинна повторитись. Страшні події ВВв й досі ятрять серце і душу. Чим далі віддаляються роки Великої Вітчизняної війни, тим більше моє покоління задумується над тим страхіттям, що принесла нашому народу фашистська Німеччина. Пробачили 30 мільйонів людей, що загинули від кривавої руки європейського ката. Сьогодні рухаємось у напрямку крайнього націоналізму( Польща вже попередила, що це заважить європейським стосункам), що змушує глибоко задуматись: куди ми йдемо? У ту Європу, де мир і спокій, де порядок і захист людей, чи в ту Європу, де насильство, жорстокість і неофашизм?

Розповідь про жахливі, смертельні роки окупації фашистською чумою м. Олександрія  в 1941-1943 роках з вуст онуки Лейбович (Белявської) Фаїни Львівни  - Лариси Володимирівни Матяш (Гнатенко) потрясла мене своєю трагічністю, і в той же час вірою і переможною силою життя.

- Мої бабуся Фаїна Львівна родом з Одеси та дідусь Абрам Шломович  Лейбовичі (олександрієць) виховували 7 дітей. Жила єврейська родина дружно. Дітки народжувалися один за одним...Мали своє житло по вул. Свердлова – навпроти сьогоднішньої адміністрації швидкої допомоги. Почалася війна, дідуся призвали до лав Червоної Армії, а згодом прийшли фашисти до Олександрії. Як могла бабуся ховала дітей, бо пішло полювання на євреїв – розпочався холокост (масове  їх знищення). Переховувалася разом з дітьми, де могла, то в одних людей, то в знайомих… На руках найменша 2-х місячна Інночка, моя майбутня мама. На початку 1942 року не вгледіла, як маленький Володя 1939-го року народження вибіг на вулицю і тут же фашисти схопили дитину - навпроти розміщувалася фашистська комендатура чи управа (нині адміністрація  швидкої  допомоги). Пішла, вмовляла, на коліна впала, щоб відпустили дитину, та фашисти на її очах у дворі розстріляли Володю та ще кількох людей... Ледве з розуму не зійшла бабуся, що вона пережила в ту мить... Того ж дня  зібрала старших діточок 11-річного Сеню і  13- річного Льоню в дорогу.

 – Тікайте діти, може врятуєтесь, ідіть степом, ідіть на залізницю, просіться на потяг..,  - наказала дітям шукати порятунок власноруч. Меншеньку Люсю через кілька днів вивела на дорогу в напрямку Куколівки. Йшла циганка підібрала... А в самої на руках залишились Яша - 1932 р.н, Соня – 1938 р.н. та моя мама – від роду 2 місяці.

- Історія свідчень свідків тих страшних  років говорить, що майже кожного дня було чути стрільбу в районі міського тиру (сьогодні на цьому місці  розташована торгова  продовольча оптова база  - вул. Титова, - авт.) – фашисти масово вбивали євреїв. А заправляли вбивствами в Олександрії  гебітскомісар, підполковник Ульманс, який видавав злодійські розпорядження округового комісара по знищенню мирного населення разом з головою міської управи Герценом, начальником жандармерії Сімоном, начальником поліції Підковирею та бургомистром Максимовим. Особливо лютував Підковиря, який на тачанці з кількома поліцаями нишпорив містом, його нагайка, з забитими в неї цвяхами, шматувала сотні голів та спин олександрійців  - зі страшною відміткою безвинні люди були приречені на подальшу смерть...
- Добре усвідомивши, що до загибелі залишаються лічені дні – бабуся підкидає двохмісячну Інну під двері чужої оселі з запискою з ім`ям та прізвищем дитини, та попросила, щоб вона вберегла дівчинку… Сама ж з Сонею і Яковом  мала намір залишити місто, та в останню мить хтось таки доніс про це в управу. Прийшли фашисти… А далі тюрма, тир, і смерть…

 …Дідусь повернувся з перемогою. У помешканні проживають чужі люди…Житлоуправління віддало житло іншим. Про родину дізнався – розстріляні, а комусь таки вдалося вижити… Влаштувався на хлібозавод… Майже щодня до воріт приходила жінка з дівчинкою, що щоразу все більше йому когось нагадувала. Не втримався – запитав, чи рідна вона цій жінці. Та розповіла, що ще в 1942-му році двохмісячну дівчинку було підкинуто до  дверей її хати з запискою на ім`я  Лейбович Інна… Дідусь зомлів…тільки й вимовив: « Це моя найменшенька…» А коли хотів забрати дитину, то жінка зажадала викупу  за порятунок... та пізніше стало відомо, що того ж дня вона звернулася до фашистів про підкинуту їй єврейську дитину. Бог вберіг - німець виявився людиною, відповів, що  він дітей не вбиває... Викупив дідусь. Забрав до халупки, яку придбав на той вже час. Далі почав розшукувати сліди старших хлопчаків Сені і Льоні та Люсі. Хтось повідомив, що в Куколівці бачив дівчинку, що дуже схожа на дідуся. Того ж дня  пішов на розшуки. Віднайшов оселю. Жінка вивела дівчинку в якій відразу впізнав Люсю… Показав їй сімейне фото, що всю війну носив з собою, дівчинка вказала пальчиком на братів, тата і маму – назвала їх імена… Циганка в 1942- му році, рятуючись від фашистів, привела до одинокої жінки дівчинку…

 А через кілька років на запити дідуся про долю хлопців – вони самі відгукнулися, написавши листи… Доля занесла Сеню в П’ятигорськ, а Льоню – в Грузію, підчепившись до потяга, як сказала мама, вони  доїхали до П`ятихаток, Дніпропетровська, де доля їх роз`єднала, зустрілись вони вже в Олександрії після війни…

Яка то була зустріч. Дідусь щоразу мені розповідав зі слізьми на очах, згадуючи свою першу дружину, загиблих дітей, тяжкі роки  війни …

- І все ж звідки Ви дізналися про рік та місце розстрілу рідних?  
- Дідусь, як і сотні інших єврейських родин дізнавалися з розповідей живих свідків тих окупаційних років. Спочатку арештованих тримали в тюрмі, а за 100 метрів знаходився тир – виносили наказ і кати страчували. Комісія вже по війні  встановила, що лише єврейського населення в Олександрії було вбито 2572 чоловіки. Серед яких була і 36- річна Фаїна Лейбович та троє малолітніх її дітей Соня, Яша і Володя…Пройшли роки, я виросла, але всі роки не могла заспокоїтись: чи справді вони були розстріляні і закопані в тиру. Почала свої пошуки – через міжнародні організації (міжнародний Червоний Хрест, єврейські общини, громадські організації). І через роки таки дізналася всю правду про смерть своїх рідних. Надійшли свідчення з Ізраїлю, ми заповнили картки – підтвердження родства, де були  задокументовані дані про рік народження, рік і місце смерті…В Єрусалимі  їх прізвища вписані в Книгу пам`яті жертв холокосту.  

 Це страшна історія-трагедія єврейського та українського народу, який  масово знищувався фашистами… Це історія – пересторога того, на що може бути здатен людський розум: до жорстокого  насильства та лютої ненависті, що несе людям смерть… Згодом, коли будували оптову базу, сотні прострілених людських черепів потрапляли  в ківш екскаватора… Це були залишки з тих  2572 людей, чиє життя забрав німецький фашист…       

- Ми вдячні єврейській общині, а особливо М.Спектру, який на місці братської могили  загиблих євреїв, і не тільки євреїв, бо серед загиблих були і українці, встановив пам’ятник-монумент біля підніжжя якого ніколи не в’януть живі квіти… То вічна пам'ять,  незгасна молитва про олександрійців, наша свята шана по рідних і близьких….

- Яка ж подальша доля Вашої мами, її старших братів, дідуся?  
- Мама виросла, одружилася, народила мене. Працювала в універмазі «Жовтневий», продавцем. Померла в 2002 році.  Дуже часто вона поверталась у ті страшні роки, бо на той час були ще живі  кілька людей, котрі знали долю моєї мами…  Дідусь помер в 1969 році, мені було  8 років. Але я добре пам`ятала його розповіді про війну, про те, як треба любити і шанувати родинні зв’язки… Старший брат мами Сеня все життя прожив у П’ятигорську, займаючи високу посаду. Дуже допомагав нам у свій час. Дядя Льоня повернувся до Грузії …Мамина старша сестра Люся мешкала в Звенигородці. Померла 10 років тому назад...  Сьогодні колишню  родину Лейбович не забувають онуки та правнуки.      

   Роки пробігли, десятиліття, як один день. Майже немає тих свідків страшної трагедії 1941-1945 років, коли фашистська коричнева чума вирішила здобути панування над усім світом. І їй би це вдалося, якби на шляху не став радянський воїн-захисник - визволитель, який пройшов горнило найстрашнішої в історії людства війни, проявив масовий героїзм і самопожертву в ім`я миру на землі. Ніхто не забутий, ніщо не забуто – це слова, котрі повинні передаватись з покоління в покоління, як засторога того, щоб подібне жорстоке страхіття війни більше ніколи не повторилося.      

І.Мельник  (газета "Вільне слово")