Про Олександра Мусулегу  вже писали ЗМІ, говорили і показували по телебаченню. Він одним із перших  в Олександрії  пішов добровольцем  в зону АТО захищати незалежність, унітарність, честь і гідність України. Колишній афганець, мешканець мікрорайону Перемога, цей мужній, статний чоловік, з козацькими  вусами і чубом, і справді нагадує  козака Запорізької Січі. Впевнений погляд, яскраві очі, що світяться добротою і ясністю. І це не дивлячись на те, що нещодавно він отримав тяжкі поранення – майже був на волосині від смерті, але фізична сила, характер, воля  до життя перемогли…  Він на милицях, у нього весь кишковий  тракт практично був розірваний на шматки.  

- Олександре, як почуваєте себе сьогодні після 5- ти місяців боротьби за життя?
- Головне, що живий залишився, нічого що інвалід. Думаю, згодом все буде краще. Ви бачите стою на своїх ногах, а було значно гірше, але вірив, що не здамся – буду жити  і ходити. Я тільки днями повернувся з Угорщини. Дякувати голові Кіровоградської  обласної державної адміністрації С.А.Кузьменку, який допоміг дуже швидко оформити всі відповідні медичні документи на виїзд за кордон.  В Угорщині мені зробили операцію на кишківнику – були великі спайки…  Протягом 37 днів після операції  був під наглядом угорських лікарів, а зараз -  в Олександрії. Щиро дякую всім олександрійським  волонтерам, небайдужим людям, котрі зібрали кошти, коли мене привезли до Дніпропетровська після тяжкого поранення…  Все перенесеш, витримаєш, коли знаєш, що за тобою стоїть велика родина: дружина Діна, діти, батьки, мої земляки, мої побратими, моя рідна Україна.
- Захист аеропорту  кіровоградськими  кіборгами став національним  символом незламності  і стійкості  у відстоюванні державного суверенітету рідної землі. Кілька слів про ті пекельні дні, місяці…     
- 29 жовтня  буде рівно 10 місяців, як пішов  захищати добровольцем свою країну, згодом став бійцем  17-го батальйону. То були страшні місяці, коли вогонь  майже не вщухав, коли поряд гинули молоді хлопці, коли ворог йшов на штурм наших позицій, коли прострілювалася кожна наша вогнева точка. Витримали все. Двічі ми поверталися на свої рубежі, двічі ворог дорогою ціною заплатив за свої загарбницькі плани. У той день – 14 червня, коли отримав поранення, було чи найважче за всі оборонні бої… Все нормально, я живий, став на ноги, я живу.  Зі мною були  справжні герої-земляки, котрі утримували свої позиції за будь-яких обставин. Безперервний вогонь з важкої артилерії, з «градів», з  танків, з мінометів, коли бетон «плавився», коли земля горіла під ногами, коли неба не було видно і сонця (згадав Сталінградську битву, Сапун Гору в Севастополі, Кінігсберг, Курську  дугу, -авт.), а вони вистояли. Це було випробування на міць вірності  українського народу ідеалам  миру і захисту своєї землі від посягань нехристів.
-  Діно, найважче було Вам, як дружині, як матері…      
- Відразу, як дізналася, що Саша тяжко поранений і його направили  в госпіталь м. Дніпропетровська, хутко зібралася  і «полетіла» до нього. Дякувати нашим чуйним серцям і душею олександрійцям, котрі зібрали кошти, що дало мені можливість зняти квартиру, щоб протягом 2-х місяців бути поряд з пораненим чоловіком. Перші післяопераційні дні, реанімація, то були страшні фізичні муки з  нестерпними болями, але Саша терпів.  То дні тривоги: чи все буде гаразд. Та вірила і наділась, що мій Саша буде жити, стане на ноги. Перший його крок, то було щось неймовірне, наче він знову народився… Ми безмежно вдячні добросердечним людям, котрі збирали кошти, передавали ліки, продукти харчування. Завдяки такій підтримці він вижив і знову каже, що довго дома не збирається бути. Він постійно думками зі своїми побратимами  по зброї, і зараз, коли ще все болить, він вже там... Талановиті лікарі, медперсонал зробили все від них можливе і не можливе, щоб врятувати мого чоловіка, щоб у подальшому позбутися всіх післяопераційних проблем.  Ми тільки повернулися з Угорщини, де нас радо зустріли, успішно пройшла операція, що дасть можливість бути повноцінною людиною.  Все, що треба було і зараз ми завдячуємо нашим волонтерам, владі, друзям і товаришам, які завжди поряд з нами. Такої доброзичливості, чуйності, турботи та  переймання нашими проблемами ми ніколи не забудемо. 
- Я запитав  в Олександра, що йому  сьогодні не вистачає?   
- Ми з Вами зустрілися на святі Пресвятої Покрови Богородиці, на  святі Дня захисника України та Дня козацької слави. Триєдине свято. Мене тягне до людей, до друзів, до гущі народу, тому я тут. Я відчув, що наш народ, зокрема наші земляки, і в тяжкі години щиро вірять в мир і добробут, в щасливе життя.  Мені радісно перебувати на таких заходах, де багато радісних людей,  де відсутні горе і смерть . А ще обов`язково відвідаю зі своїми друзями футбольний матч нашої команди з «Волинню», буду вболівати, щоб вона здобула перемогу. . .

І я його побачив серед друзів – афганців під час перемоги «Олександрії» над  волинянами.  І нехай у житті О.Мусулеги  та його побратимів воїнів-атовців більше ніколи не буде в  руках автомата, не буде гинути цвіт української нації, її майбутнє.