Сьогодні  український народ торує свою незалежну дорогу в світі… Так історично склалося, що життя будь-якої людини, котра народилася за часів радянського союзу, а коли мова йде про минуле століття – має право на книгу. Нашому старшому поколінню дідів і батьків, яких вже немає поряд, довелося пережити буремну революцію 17-го, громадянську війну, голод і репресії, ВВв…  А нам, нащадкам героїв, хто на своїх плечах виніс тягар найстрашнішої в історії людства війни з фашизмом, тепер, коли ми ситі, в добробуті, та не розуміємо, а, насправді, перекручуємо хід своєї  вистражданої історії, постійно лаштуємось під когось…

Не можна переписати історичну правду Великої Вітчизняної війни 

Мій співрозмовник Юрій Нос, корінний олександрієць, з двома вищими освітами. Вихований на принципах мужності і героїзмі подвигу героїв вітчизняної війни, хто ціною свого життя, здобув мирну працю, щастя і добробут…

- Мене  дуже схвилювало і обурило звернення віце-прем’єра з гуманітарних питань В.Кириленка, що 70- річницю Перемоги над фашизмом ми будемо святкувати як перемогу союзників над фашистською Німеччиною, - розпочав свою розповідь Юрій Володимирович. -  Для мене, як і для більшості моїх однолітків, кому вже за 50, хто вихований на кращих прикладах героїзму наших батьків і дідів, ніколи не буде сумніву: хто насправді здобув перемогу в ВВв. Перемогу над коричневою чумою – фашизмом здобули радянські війська: українець і росіянин, білорус і казах, азербайджанець і вірменин… Понад 30 мільйонів мешканців СРСР поклали свої голови за наше світле майбутнє…Вони ціною свого життя і здоров`я принесли волю і мир Європі. Сьогодні ж новоявлені молоді політики хочуть викреслити це з пам`яті – нівелювати головну роль переможців, перекрутити хід  історії ВВв на свій лад. Дійшло до того, що напередодні славної дати 70 – річчя перемоги  у ВВв прийнято закон про так звану  «декомунізацію», що ущемляє, обмежує і принижує учасника бойових дій, в його визначальній  ролі переможця в другій світовій війні 1939-1945 років, який проливав кров, залишився безруким чи безногим… Не все можна змінити, але не пам'ять про жахіття минулої війни, коли в твоїй родині загинули рідні тобі люди. Сьогоднішнє молоде покоління виховане на американських жуйках, на історичному невігластві, що привело до плазування перед західною псевдо культурою. Колись, давно прочитав вірш місцевого поета. Відразу і назавжди  в пам'ять вкарбувалися такі слова, що стали моїм девізом подальшого життя:

Отчизны лучшие сыны

В земле лежат после войны.

Вандалы на могилах близких

Срываают память с обелисков.

 Не может мертвый принять бой,

 За них мы постоять должны,

 Отчизны лучшие сыны!

- Здається, що Ваш непримиримий антагонізм має реальне підґрунтя, щоб так говорити? 
- Я боляче переживаю, коли сьогодні хочуть розділити українця і росіянина, зробити їх непримиримими ворогами. Як бути, коли моя родина по маминій лінії – вихідці з Тернопільщини. А по батьковій - з Ленінграда – росіяни. І з тої, і з іншої сторони в роки Великої Вітчизняної війни, захищаючи рідну країну від фашизму, загинули найрідніші.  На початку війни  пішов на фронт тато моєї мами Володимир Тарасович Лучко 1907 р.н. Через деякий час родина дізналася, що він ще влітку 1941 року під час бою потрапив у полон. З розповідей людей-свідків тієї трагічної події  – він отримав поранення та контузію, без свідомості його разом з іншими бранцями фашисти вкинули в вагони і відправили в напрямку Польщі... На протязі 69 років моя мама -  Ольга Володимирівна разом зі своєю вже покійною мамою, моєю бабусею Женею, розшукували батька і чоловіка. Все надіялись, що він залишився живий, думали, що, можливо, десь у Польщі чи Німеччині, бо ще в 30-ті роки минулого століття сестри дідуся емігрували до Канади в пошуках заробітку… Чекали листа… Все життя і мій батько розшукував  місце загибелі свого старшого брата Носа Олександра Васильовича. Скільки не писали, куди тільки не зверталися, отримували відповідь – безвісті зниклий.

Хто шукає, той знаходить. Які то людські долі!

У 2013-му році до пошуку долучилися вже моя донька Женя, яка змогла через різні пошукові громадські міжнародні організації, зокрема завдячуючи «Меморіалу», вдалося спочатку віднайти сліди дідуся В.Т.Лучка, а дещо пізніше і батькового брата О.В.Носа.Так, мій дідусь В.Т.Лучко був етапований 7- го липня 1941- го року до німецького табору ув’язнених м. Нойденбрандербург. Наскільки  фашисти були педантичні, що в його особистій картотеці, що зберігалася в архівах табірної документації, а сьогодні ксерокопія знаходиться у нас, вписано все до дрібниць: колір волосся, відтиск пальця, дата смерті, дата і місце полонення, звання, місце народження, табірний номер – 17761, від чого помер (3-го листопада 1941-го року), місце поховання… І що цікаво, що ще в 1946 році моя бабуся мала б отримати звістку про місце загибелі свого чоловіка, бо документи концтабору були вже опрацьовані нашою службою, але похоронка не була відправлена адресату. 69 років, спочатку бабуся до 1962 року розшукувала свого чоловіка, все надіялась, що він живий…, а пізніше мама активно долучилась  до пошуків. Ми розуміли, що на 2013-й рік дідусь фізично не міг бути живий. 

Юрій Нос: «Не можна без сліз і душевного болю описати стан людини, котра чекала звістки 69 років!»

- Які були відчуття, враження, стан,  хоч а й так можна уявити, що пережили в ці  хвилини?

- Це були сльози відчаю, шок пройняв тіло, коли ми побачили анкету-картку дідуся, наче він був поряд з нами, відчули певне полегшення, що віднайшовся дідусь, що є могила, є  місце де можна схилити голову, віддати данину шани, що він загинув, як герой.  Відразу почали розшукувати і батькового брата. З розповідей батька дізналися, що його старший брат Олександр Нос після звільнення  радянськими військами с. Червона Кам`янка Олександрійського району в 1943 році того ж дня  вступив до Червоної Армії. А вже через  рік  19-річний юнак - рядовий  командував взводом. Знали, що загинув у 1944-му році, а де – невідомо.  І знову «Меморіал»  прийшов на допомогу. Віднайшли не тільки дату загибелі, а й місце, пам’ятник з викарбованим прізвищем О. В.Носа. Дядько поліг смертю героя  при звільненні  прибалтійського міста Калварія (Литва). На той момент батько ще був живий (прикутий до ліжка)  – його стан не можна без сліз і душевного болю описати - це стан людини, яка майже 70 років не вірила, що знайде місце загибелі брата… Важко описати  словами яку душевну біль, жалобу,  напругу, схвильованість пережив у ті хвилини батько - неначе вдруге  побачив і відразу поховав брата… 
Такі повідомлення, такі події, правду кажуть: хто шукає, той знаходить, ніхто не забутий, ніщо не забуто. Коли віриш, коли надієшся, коли шукаєш і впевнений, що знайдеш, обов’язково доля тобі віддячить сторицею. Ми довго йшли до цього моменту – моменту встановлення  істини загибелі рідних нам людей. Вони загинули, як герої.

Відразу почав оформляти документи на поїздку в Німеччину та Литву. Звернувся  до Червоного Хреста, щоб отримати візу. Майже рік велася безрезультатна переписка з цією громадською міжнародною організацією. То одні документи надішліть, то уточніть мету поїздки, то ще щось не вистачає в анкетах…  Тож, дивлячись на вік тяжкохворого батька, мамі під 80, вирішив купити туристичну візу, щоб мама змогла поклонитися могилі тата. Автомобілем відправилися до святого нам місця. По дорозі заїхали до маминої сестри, взяли горстку землі з дідусевого подвір`я с. Пробіжне Чортківського району Тернопільської області. До честі німців, не знаючи мови, порушуючи правила дорожнього руху, коли вони дізнавалися з якою метою їду – показував архівні документи полоненого дідуся, не штрафували, а ще й показували кращий маршрут проїзду. Поїздку приурочили до 9- го травня. Добиралися дуже довго…По дорозі відвідали концтабори Майданик та Освєнцім у Польщі. Страх, людська злоба і ненависть, звірство, насильство, яким же треба бути нелюдом, щоб скільки знищити безвинних людей…Проїжджали сотні кілометрів доріг, якими йшли з кровопролитними боями наші діди і батьки, визволяючи Європу. У концтаборах гинули українці, білоруси, росіяни, поляки, комуністи-французи, італійці… Союзників там не було.

 Приїхали до Нойденбрандербурга, зупинилися  вже поночі в готелі, а спозаранку до концтабору – шталаг  «XD 310». Табір знаходився за містом. З розповідей німців дізналися, що перші полонені були доставлені з України влітку 1941-го року. Фашисти обгородили колючим дротом велике поле і загнали на нього перших полонених. Ні даху над  головою, ні води, спека, спрага… Люди руками рили собі нори-землянки… А на другий день їх вже погнали на каменоломні та цегляний завод. Сотні щоденно помирали від поранень, знущань та катувань… Не витримав і наш дідусь. На початку листопада-місяця помер…Сьогодні це поле – кладовище на якому встановлені обеліски по роках загибелі військовополонених: 1941, 1942, 1943, 1944, 1945 роки. Загиблих українців, росіян, білорусів, – вихідців зі Сходу, ховали в загальній могилі. Німців, французів, поляків…окремо, під іменами…Скажу що цього дня було багато квітів, людей. Все чисто і охайно. Поклонилися могилі, вкрили своєю горсткою землі та квітами прах дідуся. Довго мама не могла залишити могилу… Мені було легше, відчуття  виконаного обов’язку перед мамою, мене зігрівала гордість за діда…

Контраст європейської цивілізації, або зруйнована пам'ять

 - Другого дня, здолавши 700 км,  були вже в Прибалтиці – в м. Калварія. Європа побудувала такі автобани, що якщо проїхав поворот, то маєш вертатися на місце здолавши до 50 км,- розповідає Ю.Нос. - Їхали-їхали, бачимо, що не має кінця краю. Заїхав у приватний двір – у відчинені ворота, розвернутись. Вийшов господар, яким же було наше здивування - це був мер Калварія  Йонас. Він, дізнавшись з якою метою ми їдемо в Калварію, а це був пригород, відвіз нас до меморіального комплексу воїнам- визволителям міста. Попросив вибачення, що меморіал заріс бур`янами, що плитки з табличками прізвищ побиті, повідпадали… Зіслався  на те, що бюджет міста наскільки жалюгідний, що відтоді, як стали «європейцями» не робиться капітальний  ремонт будинків, соціальна сфера занедбана…  на догляд пам’ятників ВВв кошти, взагалі, не виділяються вже понад 20 років. Добровольці слідкують… Слава Богу, що ми віднайшли стелу з прізвищем дядька О.В.Носа, яка збереглася. І знову сльози.., спокій на серці від виконаного прохання батька - відвідати могилу брата та низько їй вклонитися… Квіти, хустинка землі…   

- Як живуть при балтійці  в ЄС, зрозуміло.   
- Якщо мер говорить, що він все своє життя був міським головою при СРСР,  а мером – при Європі, але він "до батечки просив, щоб українці не йшли до Європи".  «Це «золота клітка, але обманна, бо сьогодні європейські сучасні технології привели до того, що місцевий бізнес знищено, його місце зайняли європейці, що мають змогу брати кредити під 3% річних і будувати сучасні міні-підприємства, а корінне населення використовують як дешеву робочу силу. Тому люди виїхали з Прибалтики в пошуках заробітку. Європа для німців, поляків, французів, італійців, але не для українців і прибалтійців. Україна сама в змозі побудувати заможне життя для її народу. Європа вас знищить, - наголосив мер Калварія. Стандарти на сільгосппродукцію такі, що з нашою м’ясо-молочною продукцією найвищої якості нас туди не пускають», - наголосив міський голова м. Калварія наостанок нашої зустрічі. -Скільки я не проїхав Європою, а це близько 5000 кілометрів, та не побачив  по дорозі, крім радянським визволителям, пам’ятник чи пам’ятний знак союзникам, що загинули при визволенні Європи. Хто мені  змінить свідомість, думки, мою віру, переконання після всього побаченого і почутого!? Насправді, вкотре переконався, вже на власні очі, хто ж, насправді, визволив від фашистського гніту Європу. Радянський воїн – визволитель, наші рідні, рідні наших друзів, сусідів, земляки-олександрійці… Для мене боляче, коли  Європа відмовляється від збереження пам’ятників визволителям,  мені боляче, коли  молоде покоління виховується на принципах безбатченків – запобігає перед псевдоєвропейськими цінностями. Найкращі цінності були притаманні нашому народу в усі часи. Кожна дата, що віддаляє нас від ВВв: чи 25- річчя, чи 50-річчя, чи 70- річчя Перемоги над фашистською Німеччиною ми відзначали і будемо відзначати ще з більшою гордістю за наших рідних, які принесли  мир і щастя Європі. Щасливе  життя - це коли є робочі місця, зарплатня, висока культура, любов до рідних, повага до людей, коли ми не бачимо розтління молоді (паради геїів, однополі сім`ії, публічні дома…), коли ми не боїмося вечорами прогулюватись містом, коли не смітять під ногами, коли… ми не забуваємо подвиг наших дідів. Що буде далі? Які негаразди очікують нас? Бог знає. Мудрець Губерман в есе про Сократа з тривогою попереджав: «Саме найжорстокіше похмілля – від сп`яніння колективною одностайністю. Господи, дай нам розуму почути цю просту істину! Не дай зійти з розуму, за компанію з божевільними при владі!»     

О.В.Вольська: «День Перемоги - це свято миру і щастя, це віра в краще»

  До розмови долучилася  Ольга Володимирівна, донька загиблого в німецькому концтаборі Володимира Тарасовича Лучка:

- Скільки себе пам`ятаю, а було мені 6 років, як батько йшов на фронт, як його за ворота проводжала мама… Уже після війни куди тільки не зверталася мама, ми підросли з сестрою, почали писати. Вислухали різні розповіді, можливі версії, та все ж відповідь була – загинув без вісті. Але все життя чомусь вірилося, що віднайду сліди батька… Було тверде переконання, доля буде прихильною до наших пошуків. І так сталося, що вже онуки через Інтернет відшукали місце його загибелі. Що я пережила в ту мить!? Серце калатало так, що думала зараз вискочить з грудей. Німота, глухота мене охопила, здається, що повернулась у далекий 1941- й, побачила тата з мамою за ворітьми… А вже коли побувала на могилі  в Німеччині, поклонилася обеліску, землі, що дала останній прихисток татові…Це словами не передати, сльози, відчай, нестерпна біль втрати, туга, щем серця, неначе сьогодні він загинув, і ми отримали похоронку…Кілька годин я не могла відійти від обеліску, здавалося, що тоді проговорила з ним все своє життя - з ним і - без нього…Я довго ходила табором, уявляла, що ось тут, цією доріжкою щоденно гнали палицею мого тата на роботу, знущалися, він ледве ступав ногами... Серцем  уявила в яких тяжких муках та стражданні від полону, голоду і холоду помирав тато, а може добили фашисти-кати… Я все думками йому розповіла, все його розпитувала… Гадаю, впевнена, що там, десь,  він почув мене і радіє, що його рід має продовження, що його знайшли.., не забули про нього, що він у нашій пам`яті назавжди залишається вічно живим.  Тато до війни був майстром-ковалем. Крім мене, ще було дві старші сестри. Службу відбував у польській армії до 1939 року. Жили  після війни дуже важко, мамі виплачували за загибель тата 3 карбованці. Рано з сестрою почали працювати. У 1946- му померла від голодовки старша сестра… Не діждалася мама звістки про чоловіка - померла в 1962- му, але вона вірила, що він знайдеться живий чи мертвий. Пережили все… Розквітла країна, вивчилися діти - здобули вищу освіту, онуки  мають роботу…Війна на Донбасі перекреслила великі надії і сподівання на краще сьогодні. Хочеться вірити, що все лихе минеться, що все у нашій Україні буде гаразд, бо ми трудящий люд. Мені майже 80 років, а я й досі працюю, допомагаю вести справи онукам, керую автомобілем, завжди стараюсь бути серед людей. Ми справимося з усіма негараздами, будуть щасливі українці. Коли працюєш, тоді не відчуваєш роки. День Перемоги – це свято миру і щастя, це свято глибокої вдячності всі тим, хто поліг смертю героя, хто виніс на своїх плечах весь тягар війни - радянський солдат-визволитель – переможець, щоб прийдешні покоління жили не знаючи лихоліття війни, щоб були зажди щасливими. 

І.Мельник